«Зруйнований» Таллінн нагадує естонцям про важливість мирного життя

Витоки Міжнародного жіночого дня сягають початку 20-го століття, коли у 1908 році жінки Нью-Йорка організували марш з вимогою покращити умови праці та надати їм право голосу.

Все почалось із палкого поста у Фейсбуку, який викликав шквал коментарів. У ньому українська романістка-самовидавець п’яти книжок Alina Ross розповіла про байдужість з боку оргкомітету «Книжкового Арсеналу» до авторів, які власним коштом фінансують та просувають свою творчість. Портал Womo.ua одразу почав спостерігати за розвитком подій, адже у часи війни не дати жінкам заробити у власній країні своєю ж працею є злочином! Авторки книжок не є винятком. Вони покладаються лише на самих себе, хоча також створюють ВВП країни, фінансують власним коштом друк та інші супутні галузі, залучені до створення книжок, сплачують податки та самі себе досить успішно просувають як в Україні, так і за кордоном – і при цьому не мають підтримки від держави та рейтингів, як видавництва. Але коли після Франкфурта та Варшави наші автори-самовидавці не мають можливості на загальних умовах орендувати площу на «Книжковому Арсеналі», то це є свідченням не лише системного збою в українському експосегменті, а навіть втратою людяності у ставленні один до одного.  Тому Alina Ross була запрошена, аби розповісти на власному прикладі, який шлях долають авторки, що покладаються лише на власні сили.

Проєкт МУР випустив історичний альбом, присвячений добі розстріляного відродження. У роботі над ним брали участь Сергій Жадан, гурт NAZVA, Євген Янович, Олена Кравець, Євгеній Дубовик, Хейтспіч та Сергій Мартинюк.

“Я беру сили зі своєї відповідальності перед людьми”, — розповідає Анна Діякова. Жінка працює в галузі майже 30 років, останні п’ять років очолює завод CEMARK “Подільський цемент”. Ми поспілкувались з Анною про гендерний баланс на роботі, виклики повномасштабного вторгнення і якості, необхідні для лідера.

Український музикант вже не вперше звертається до творчості видатної художниці. Раніше на концертах він використовував зображення картин Марії Примаченко як візуальний супровід музики. Наразі Андрій Кириченко анонсував вихід альбому MARIA. Про це розповіли у DTF Magazin.

В умовах постійного стресу складно змусити себе ходити на тренування. Проте експерти мережі фітнес-студій hiitworks запевняють, що змушувати себе не потрібно. Варто відвідувати такі тренування, які стануть гармонійною частиною життя та опорою в складні часи. Тоді вийде займатися без примусу та з радістю.

Християнські храми, мечеті та синагоги після початку повномасштабного вторгнення стали центрами громадського життя українок. Навіть атеїстки відгукуються на заклик релігійних громад про допомогу та долучаються до неї. Але жіночий портал Womo.ua хотів отримати об’єктивні відповіді на питання про духовні потреби українок за кордоном, про підтримку різними конфесіями переселенок, вдів та матерів, які вже на цій війні мають втрати, про перспективи жіночих мирянських рухів та життя у жіночих монастирях на окупованій та підконтрольній Україні територіях. Із запитаннями звернулися до оглядачки Укрінформу та менеджерки проєкту «Україна Православна»  Ярослави Міщенко, яка понад два десятки років висвітлює у медіа релігійне життя у нашій країні. 

Війна та аутизм. Війна в Україні негативно вплинула на всіх наших громадян. Серед найбільш вразливих категорій — діти з розладами спектра аутизму (РСА), яким довелося разом з батьками тікати від бойових дій та облаштовувати своє життя на новому місці заново. Діти з РСА чутливі навіть до найменших змін у їхньому житті: новий одяг, прогулянка незнайомим маршрутом чи нова людина в оточенні. Такі кардинальні зміни, як переїзд до нового міста чи навіть країни, що супроводжуються постійною тривогою та страхом за власне життя, мають руйнівний вплив на ментальне здоров’я дітей з аутизмом та провокують затримку у розвитку на роки. 

Пам’ятаєте, як у дитинстві було легко заводити друзів? Дитячий майданчик, секція з танців, художка. Дорослі — такі дивні. Не знайомляться в чергах, майже не бувають на дитячих майданчиках і вони точно не грають у квача посеред вулиці. Пам’ятаєте, кому махали рукою, коли мама кликала вас з балкона, з ким сиділи за останньою партою у школі або прогулювали пари в універі? Хто залишився з вами досі? Скоріше за все зараз ви звете їх «своїми».