Маршрут.

Маршрут той самий, світ мінливий і невимовно загадковий, навкруги так багато дій, гучні голоси людей в навушниках, люди кричать бо зв'язок поганий, вони бояться, що їх хтось там не чує, люди в одному просторі, люди замкнені в цьому житті, в них навіть не виникає питання як і навіщо вони сюди потрапили, дуже глибоке і емоційне зітхання, світло нас залишило насамоті із холодним сірим бетоном, мама, мама, я хочу, я хочу, бажання наповнюють кімнату, дитячі голоси змінюють простір, таке дивне перебування серед всього цього із такими дивними відчуттями, дуже цікаво, як створюється простір речей, як речі поєднуються в таку організацію?

Люби навкруги вірішують проблеми, хрустять суглобами пальців рук, створюють організацію чи підкорюються існуючій організації речей?

Чоловік наливає собі чай в філіжанку, вирує термодинамічний хаос ентропії, світ став на крок ближче до розкладання, він дивиться в телефон і торкається пальцем екрану, він дивиться крізь час і простір поєднаний інтернетом, він майже провидець, хоча не знає про це.

В кафе самостворений бізнес центр, люди приходять сюди аби побути серед інших людей уникаючи їх. Ніхто нікому не цікавий, дратують, розчаровують, привабливість загубилась в темному лісі архетипів, краса більше не рятує світ, вона звйнята зароблянням грошей, марні намагання, краса не захищає і не рятує, вона смертельно небезпечна.